Ці камінчики називають «Детройтський агат» – за схожість їх шаруватої структури з цим природним агатом. Але це не мінерал, а просто сотні шарів автомобільної фарби, що спеклись в один шматок!

Тепер здогадуєтеся, причому тут Детройт – автомобільна столиця Америки, і звідки взялась інша назва- “фордит”. Адже це просто відходи від малярного виробництва, з цехів автозаводів. Ці залишки фарби накопичувались на стінках фарбувальних камер, а особливо – на візках, які перевозили кузова машин від поста до поста.

А вже в сушильній камері вона полімерізувалась. І так шар за шаром, поступово набираючи товщину- до декількох сантиметрів. Зрозуміло, шубу з засохлої фарби регулярно знімали, а всі відходи відправлялися куди їм і належить – в смітник.

Зараз вже неможливо сказати, хто перший звернув увагу на цікаву структуру і своєрідну красу, але вже в 70 роки майстри ювеліри пробували використовувати цей своєрідний матеріал.

«Фордит» різних років помітно відрізняється за кольором – можна навіть спробувати вгадати епоху автобудування. Прості кольори з переважанням чорного, білого, сірого і бордового – п’ятдесяті, в шістдесяті з’являються яскраві емалі, які при обробці дають цікаві психоделічні візерунки, а ближче до вісімдесятих з’являються блискітки – масовими стало забарвлення «металік» (втім, в промислових масштабах “металіки” почали застосовувати ще в шістдесяті, а в одиничних екземплярах використовували навіть в сорокових).

Майстри, які працюють з цим матеріалом, виділяють кілька різновидів «Фордиту»: наприклад, найпоширеніший – з сірими прожилками грунтовки між шарами. Ще буває чисто кольоровий з невеликим числом кольорів (часто виходив при фарбуванні пластикових елементів кузова), а якщо одні шари з якихось причин просочилися через сусідні, то виходить незвичайний «космічний» візерунок.

Через невисоку щільності матеріал нагадує в руці бурштин- такий же легкий. Майстри кажуть, що обробляти його непросто: ріжеться він легко, але норовить тріснути або розсипатись, майже як перли. До того ж, невелика його стійкість до подряпин, особливо у старих шматочків з нітроемалі, яка застосовувалася аж до середини п’ятдесятих. Так що власницям такої біжутерії можна порадити поменше підставляти свої прикраси під промінчики сонця і напевно, обробляти їх неабразівним полиролями…

А одна з різновидів навіть удостоїлася окремої назви «корветит» – звичайно той, який виходив при виробництві Chevrolet Corvette (його всі ми любим і за яскраві кольори).

Поширена легенда свідчить, що «природні запаси» фордіта вже давно не поновлюються: приблизно з середини сімдесятих, коли автозаводи стали впроваджувати технології автоматичного нанесення лакофарбового покриття в електростатичному полі високої напруги. Адже з електростатикою втрати фарби мінімальні (80-90% йде за призначенням).

А сучасні роботизовані лінії з рухомими маніпуляторамі- «руками», що з’явилися в середині вісімдесятих, дозволяють підняти цей показник ще вище.

Але в реальності на багатьох заводах навіть зараз частина фарбувальних робіт роблять вручну. Зазвичай вручну фарбують салонну частина кузова і підкапотний простір.

Але проблема полягає в тому, що згідно з суворими заводськими правилами не дозволено виносити з території заводу навіть сміття. Та й обладнання тепер чистять інакше. Піскоструй руйнує все.

В результаті ціни на фордит вже сягнули цін недорогих різновидностей справжнього агату!